Контрреволюція всередині революції - освіта

І знову до питання освіти, яке що не день, то розхитується. Розхитується за рахунок того, що освітяни, тисячі їх, раптово занепокоїлися про стан рідної мови, рідної історії і всіх тих речей, які до 2009 року і за порядкування Табачника чомусь не згадувались. Вони згадалися зараз, коли міносвіти стало єдиним відомством кабміну, у якому впроваджуються реформи. Скажімо, прості викладачі гуманітарних дисциплін зі стажем, а навіть і шкільні вчителі розуміють необхідність і користь такого ходу — з обмовкою, що самі виші мають створювати конкурентний рівень вивчення усіх дисциплін і зумовлювати необхідність знання гуманітарного блоку, це не завдання міносвіти. Зрештою, міністерство має контролювати якість освіти загалом, а не опікуватися групкою предметів, котрі — простіть єретика — нічим не відрізняються від історії права чи матаналізу за нацковою ціністю. Я вже казав про те, що базовий рівень гуманітарного блоку має давати школа, а поглиблений потрібен далеко не всім. А зараз давайте звернемо увагу на наслідки цієї ситуації. Громадські організації, ректорат, бозна-хто ще пишуть листи всюди. де їх читають з проханням порятувати українську мову і історію. Підтримують реформу в основному середнього віку викладачі і шкільні вчителі, які встигли зрозуміти, як це працює. Проти реформи головно дві категорії людей і я спробую пояснити, чому саме. Перша категорія — гуманітарії, освіта яких припадає на незалежність України, зокрема вища освіта — після 2000 року. У той період буйно розквітали акції на кшталт «Мово рідна, слово рідне», «Шевченко — наш пророк», а також купа інших, на яких управління освіти відмивали — і відмивають — державне фінансування. ККД таких заходів для освіти був нульовим, а для пропаганди — фатальним. У тих регіонах України, де українство пропагувалося — воно пропагувалося як святиня. Словосполучення «рідна мова» для провінційного філолога не менш священне, ніж «діди воювали» для сучасних сталіністів. Погодьтесь, страшно зі світу, у якому українська мова, українська культура та історія — галушки, мальви і шаровари — є величною святинею, одразу після Церкви переходити у диктовану світовими вимогами реальність, у якій мова, історія і культура є всього лише науковими дисциплінами, нітрохи не вагомішими за решту. У світ, де їх престижність диктується ситуацією в країні і де їх престиж залежить не від міністерства освіти (яке цей престиж створює вимушено) а від діяльності мінкультури. До речі, псссс, парні, зараз ці дисципліни якраз престижні, а розвиток цієї тенденції залежить від розвитку історії довкола освітніх реформ.

А друга категорія у нас — ректори, проретори, декани універитетів та члени Кабміну. Як Ви й самі могли здогадатися — всі, хто щось мав з освітніх схем за попередніх міністрів і хто нічого не має зараз. Звісно, професура і ректорат з деяких універів роблять заяви на захист української мови з хороших міркувань. Але головно тому що широке соціальне незадоволення і резонанс можуть бути підставою для знаття Квіта з посади і — як наслідок — краху рефом, які оце почали відбуватися. Як простенький приклад у нас є Кириленко, яким замінили Нищука. Наслідок — реформ у галузі культури немає. Начебто ніхто нікого не щемить, лозунги довкола правильні, популярні, але я, як філолог, не вмію рахувати суми, які продовжують пилятися мінкультом, враховуючи повну відсутність реформ і заміщення посад. Те, що ведеться війна між реформами і не-реформами — зрозуміло всім. Тільки от далеко не всі розуміють, що їх власні зусилля допомагають формувати громадську думку у цій ситуації. Бережіться, щоб тим, хто сьогодні благає захистити українську мову, у травні не довелося благати захистити ЗНО. Хочете реформуватися — реформуйтеся не тільки в тому, що є популярним особисто для Вас.